Це прокляте і водночас святе місце - колишні в'язні Заксенхаузена

ОРАНІЄНБУРГ, 19 квітня. (Ганна Снігур-Грабовська - УКРІНФОРМ). Щороку їх приїжджає сюди дедалі менше. Сьогодні їх тут не більше двадцяти. Вони - це колишні українські в'язні концтабору Заксенхаузен, одиниці з тисяч замордованих нацистами у роки Другої світової війни. Ось уже друге десятиліття дехто з них майже щороку приїжджає з України на запрошення німецької сторони до міста Оранієнбург, де колись знаходився "табір смерті".

"Для мене це прокляте і водночас святе місце, - каже Володимир Воєводченко, який три роки провів у Заксенхаузені. - Тут я втратив тисячі своїх земляків, втратив свою молодість, але залишився живий".

У Заксенхаузені існував неписаний закон - у кінці чекає смерть. Ті, хто потрапляв сюди, втрачали будь-яку надію залишитися живим. "За весь час існування концтабору нікому не вдалося звідси втекти, - згадує 84-річний Воєводченко. - Ті, хто намагався, були жорстоко покарані. Жорстокість взагалі була невід'ємною частиною життя у концтаборі. А до в'язнів із СРСР есесівці ставилися особливо жорстоко".

Марія Король потрапила в Заксенхаузен у січні 1945 року разом з іншими в'язнями, яких евакуювали з Освенцима-Біркенау. Її 18-річною німці взяли в полон 1943 року. У концтаборі для жінок на території Освенцима, як і всім в'язням, Марії відрізали довгі коси і накололи на руці номер. "Після війни намагалася вивести татуювання, навіть кислотою, та безуспішно", - каже жінка, показуючи невеликі цифри на лівій руці, яких уже й не розпізнати. "А ще в мене немає двох зубів і деформоване перенісся, - додає вона. - Це мене один есесівець в Освенцимі так вдарив в обличчя черевиком". У Заксенхаузені теж постійно голодували, у бараках було так тісно, що в'язні навіть не мали змоги випростати ноги. Та все ж були солідарними: їжу ділили порівну, допомагали слабшим у роботі, доглядали хворих.

Невелика група живих свідків пройшлася територією колишнього "табору смерті". Тут залишилося декілька бараків, будівля, де проводили медичні досліди, та залишки крематорію. Коли група увійшла до бараку, пані Марія залишилася на вулиці. "А Ви не хочете зайти подивитися?" - поцікавився німець-екскурсовод. "А що я там не бачила?" - з гіркотою у голосі промовила вона. Поряд присів відпочити Петро Толочко. Він, здається, з усієї групи найменш балакучий. Щойно намагаєшся розпитати - починає тихо плакати. Іншої реакції від 84-річного дідуся, який пройшов сім концтаборів, напевно, не варто й чекати.

"Мені здається, я була в одному з тих бараків, - вказує ліворуч пані Марія. - Пам'ятаю, що з вікна було видно вежу і колючий дріт. Коли у квітні 1945 року німці тікали, ми залишалися зачиненими у бараках без води і їжі десять днів, поки не прийшли радянські солдати".

Потрапив сюди наприкінці 1944 року і Федір Скобленко. "Мене 16-річним німці пригнали з України у 1942 році на примусові роботи, - розповідає він. - Потім довелося побувати у Бухенвальді і Равенсбрюку, а під кінець - і в Заксенхаузені. Тут мені пощастило: по приїзді частину прибулих, в тому числі й мене, відправили ліворуч на дезінфекцію і реєстрацію, а іншу частину - праворуч, у крематорій. З труби крематорію постійно йшов дим". "По території табору ніхто повільно не ходив, усі бігали, боячись, що кожної секунди в тебе почнуть стріляти з однієї з веж", - згадує дідусь.

Скобленка, як і Володимира Воєводченка, 21 квітня 1945 року німці погнали з концтабору у так званий "марш смерті". Передбачалося понад 30 тис. в'язнів колонами по 500 чоловік перекинути на берег Балтійського моря, вивезти у відкрите море на баржах і затопити. Знесилених і хворих дорогою вбивали. "Колони супроводжували не есесівці, а колишні в'язні Заксенхаузена, німці-бандити, які були з нами особливо жорстокі. Їм дали есесівську форму і зброю, - згадує Воєводченко. - Вже під Шверіном ми зробили зупинку, я ліг під деревом і не міг уже встати. Через кілька днів мене знайшли і врятували радянські солдати".

За свідченнями Скобленка, одного разу під час маршу німці дозволили співробітникам Червоного Хреста дати в'язням трохи їжі. На десятий день після виходу із Заксенхаузена йому з товаришами вдалося втекти з колони і пізніше приєднатися до Радянської армії.

Особливо вразила історія трьох сестер. 11-річну Людмилу, 8-річну Тамару та 5-річну Галину Селезенєвих разом із вагітною матір'ю та дворічним братом - родину радянського військовослужбовця у Литві - 1941-го німці забрали до концтабору. "Дитина народилася вже у полоні, але майже відразу померла, - згадує Людмила Щербата. - Але ми були раді: хоч не страждала". У 1943 році їх направили до однієї з філій Заксенхаузена у місто Кюстрін на річці Одер, що тепер є територією Польщі. "Пригадую, як одного разу розірвала портрет Гітлера, але не зізналася, і ніхто з інших дітей мене не видав. Обійшлося карцером", - розповідає вона. У лютому 1945 року їх евакуювали пішки до іншої філії "Клінкерверк", що за 90 кілометрів від Кюстріна. І вже у квітні, коли німці залишили табір, родина втекла звідти і до приходу радянських солдат переховувалась у погребі одного із залишених цивільними німцями будинків. "І тут наш янгол-охоронець допоміг: у погребі була їжа", - згадує жінка.

"Я ні на кого не тримаю зла, - каже Федір Скобленко. - На війні свої закони. Але й не всі німці були жорстокими".

Насамкінець робимо фото на згадку, на задньому фоні - ворота із написом "Праця визволяє". "Веселіше", - заохочує молодий німець-фотограф. Але це вдається не всім - занадто багато трагічних спогадів криється за цими воротами.