КИЇВ, 
22 січня. /Віктор Чухліб - УКРІНФОРМ /. Того далекого зимового дня 22 січня 1919 року на майдані перед Софією Київською відбулася подія, про яку мріяли багато поколінь українців, починаючи від часів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Тоді на велелюдному зібранні було урочисто проголошено IV Універсал, який утвердив злуку двох частин України - Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. За свідченням істориків, це було справжнє свято української державності, про яку з давніх давен мріяли як на сході України, так і на заході України - відбулося возз'єднання всіх українських земель в одну соборну і неподільну державу.
22 січня. /Віктор Чухліб - УКРІНФОРМ /. Того далекого зимового дня 22 січня 1919 року на майдані перед Софією Київською відбулася подія, про яку мріяли багато поколінь українців, починаючи від часів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Тоді на велелюдному зібранні було урочисто проголошено IV Універсал, який утвердив злуку двох частин України - Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. За свідченням істориків, це було справжнє свято української державності, про яку з давніх давен мріяли як на сході України, так і на заході України - відбулося возз'єднання всіх українських земель в одну соборну і неподільну державу. Того дня справдилася віковічна мрія всіх українців - воєдино скріпити в одну неподільну державу штучно відокремлені одна від одної частини України. "Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної (соборної) незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу", - могутній порив тисяч голосів гучно пролунав тоді на Софійському майдані в Києві.
Урочистий акт Злуки розпочався рівно опівдні на велелюдному майдані, де зібралися десятки тисяч киян, серед них - ремісники, військові, духовенство, студенти, гімназисти. У присутності іноземних дипломатів державний секретар Західно-Української Республіки Лонгин Цегельський передав голові Директорії Володимиру Винниченкові грамоту - ухвалу УНР. Було зачитано Універсал, в якому проголошувалося возз'єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською (Придніпрянською) Народною Республікою в одну суверенну Народну Республіку. Як свідчать історичні хроніки, вже наступного дня, 23 січня, в Оперному театрі Києва відбувся Трудовий конгрес, на якому за акт Злуки проголосували всі чотириста обраних делегатів. Було ухвалено скликати парламент Великої Соборної України і перейменувати ЗУНР на Західну область Української НР.На думку відомого українського історика, доктора історичних наук, професора, заступника директора Інституту національної пам'яті України Владислава Верстюка, ця подія мала набагато більше значення в житті українського народу, ніж приєднання західноукраїнських земель 1939 року, що відбулося згідно з пактом Молотова-Ріббентропа. Історик говорить, що в 1919 році процес об'єднання України йшов знизу, від найширших народних мас, а не за вказівним перстом з Кремля, і в цьому була урочистість і небуденність того політичного моменту.
Однак подальший процес об'єднання України був призупинений тиском зовнішніх сил - з півночі на столицю України насувались більшовицькі орди, які завдали поразки військам Директорії і захопили всю, аж по Збруч, територію України. Західні терени з часом захопила Польща. Україна, затиснута у лещатах двох потужних армій - Антантою з півдня і більшовиками з півночі, - не мала ні сил, ні людських ресурсів для відстоювання своїх національних інтересів. Військо розбігалося, ширилося безладдя, яке призвело до того, що суспільство поділолося навпіл - одна частина населення сподівалася на допомогу Москви, інша - звертала свій погляд на Захід, забуваючи про те, що українська земля в усі часи була ласим шматком для чужоземних зайд.Щось подібне пережив і я у своєму житті 21 січня 1990 року, коли вперше в новітній історії люди утворили живий ланцюг між Сходом і Заходом України - між Києвом і Львовом і далі до Карпат. Того дня мені з однодумцями довелося стояти в цьому ланцюгу на околиці районного центру Коростишів, що за тридцять кілометрів від Житомира. Бачив того дня тисячі радісних очей місцевих жителів, які приносили нам, охлялим на морозі киянам, гарячі пиріжки з чаєм, бачив тисячі заквітчаних синьо-жовтими знаменами приватних авто. Однак довелося побачити і сотні перекошених від люті облич, які, опускаючи додолу очі, шипіли злісні слова у спину. І не тільки шипіли - додому у Київ нам довелося повертатися на автобусі з суціль порізаними шинами...
Були тоді і, на жаль, лишаються й донині "східняки" і "західняки", україномовні і російськомовні, "бандерівці" і "москалі". І просто "салоїди" - ті, в кого хата завжди з краю. А ще ті, в кого живе туга за "Лікарською ковбасою" по 2,20. Вони ще є. Є у найвищих чиновницьких кабінетах, є і в занедбаних сільських хатинах, є на сході і на заході. Для багатьох з них День соборності - свято незрозуміле, навіть неприродне, скажімо, як День Паризької комуни чи День раціоналізатора. "Якби хоч трохи глузду під чуби...", - чи не про таких людей сказала справжня патріотка України Ліна Костенко...
А втім, історія і час все розставлять на свої місця. За вісімнадцять років української незалежності народилося нове покоління громадян, яке 17 січня цього року вперше прийшло на виборчі дільниці. Це покоління, яке ніколи не знало нескінченних черг радянської доби за тотальним дефіцитом і недремного ока "керівної і спрямовуючої". Воно буде іншим, буде справжнім і поряднішим. Йому творити нову історію країни. За ним - майбутнє.
