За першим покликанням Олексій Пилипович Дон – вчений агроном. За другим – пастир людських душ, настоятель храму Святої Покрови Тульчинської і Брацлавської єпархії УПЦ МП. І в тому немає протиріччя чи внутрішнього конфлікту. Бо, за його ж словами, фізична праця ніколи не була гріхом.
- Це лише в радянський час попа вважали мироїдом, який дере гроші з людей. І, на жаль, залишки такого бачення ще збереглись і в нас. А в давнину кожен церковний приход мав свою землю. І священик жив з землі. Це було нормою. Прибуток йшов на утримання храму, церковної школи і самого священика.
Усі священики працюють, - продовжує отець Олексій. – Хтось тримає пасіку, хтось - худобу, хтось виготовляє свічки.
Я не один такий. Є подібні господарі і в нашій області, і в сусідній Умані.
А розпочинав він як більшість нинішніх господарів - з отримання паю при розподілі землі. Йому – випускнику сільгоспінституту, який до того ж проходив практику у справжнього польського фермера, нова справа не видавалась примарною. Він вже бачив її реальні плоди. А зміни, що відбувались в українському суспільстві в дев’яностих роках, підсилювали надію.
Тож, приєднав до свого клину ще й батьківський наділ.
І перше насіння пшениці було батьківським. Бо старший з Донів нарешті позбувся одвічного страху “голодовки”, як називають на півдні України страшні роки 1932-1933-го років, і віддав сину на заснування господарства кількарічний запас зерна, яке тримав у коморі “про всяк випадок”.
- Бо справа молитися і їсти завжди залишається актуальною, - продовжує Дон-син.
Коли площа землі стала непосильною для ручного обробітку, він придбав техніку. Та, у свою чергу, вимагала масштабів. Адже на п’ятачку годі намагатись розвернути сучасний комбайн. Так і приростало господарство за приказкою: “то водиці, то мукиці”.
Нині він має понад 120 га. землі, двох найманих працівників, сучасну техніку і найновішу технологію біологічного вирощування рослин. Бо як фахівець знає їй ціну і майбутнє.
Мова “батюшки” пересипана англомовними назвами й термінами.
- Біологічне вирощування, - це пріоритет, - каже він. – Альтернативи йому немає. А для одноосібника це ще й означає відсутність витрат на хімію. Та ми ще й вирощуємо для себе. Тож, не травимось. Адже, що не кажіть, а в зерні і хлібові якась частка хімії та залишається. Це я знаю як агроном.
В перспективі наша продукція буде поза конкуренцією. Он в сусідньому районі є господарство, підпорядковане вінницькому аграрному університету. Там теж зайнялись органічними вирощуванням і мають успіх.
В українських мовах такі технології ефективні на малих площах – 100-250 га. Це – ніша для одноосібників, яку не займе ніхто. Тут також є перспективи для насінництва. Адже вирощене на органіці зерно має велику енергію росту.
Торік, в несприятливих умовах ми отримали сої по 40 центнерів з гектара. І цього року – не менше.
На якийсь час у співрозмовнику, здається, “вимикається” агроном і він говорить як душпастир. Але то лише здається. Бо насправді він – два в одному. Оратай, що не мислить роботу на землі без Божого промислу.
- Ми – “соработніки” у Бога, - не жартома стверджує. – Ти сієш і обробляєш, а Бог дає урожай. Бо дати дощу, чи граду – лише у Божій волі.
Ніхто, хто опрацює з землею, не скаже слова проти Бога. І Господь милує.
Людина загрузла в гордині, що вона все може сама. У цьому її проблема.
Коли б наш народ мислив інакше, у нього було б інше життя.
Наприклад, ми не працюємо у неділю і у свята. Навіть у жнива. Святковий труд не благословляється Богом. У вихідний слід потурбуватись про душу. Адже безпробудно працювати і безпробудно пити – не годиться.
Алчність – духовна проблема. Нею страждають окремі інвестори, що приходять в наше село. У них мета – отримати урожай і піти. Про людей ніхто думок не має. Вони прагнуть забрати дешево і продати дорого. А я хочу створити у селі альтернативу. Щоб не було монополіста. Чим більше одноосібників – тим краще. Тоді й монополіст змушений буде більше платити. А земельна монополія - дуже небезпечно. І для людей, і для держави.
Наше ж господарство не особливе. У нас більше відповідальності і розуміння, що на все – Божа воля.
Усі священики працюють, - продовжує отець Олексій. – Хтось тримає пасіку, хтось - худобу, хтось виготовляє свічки.
Я не один такий. Є подібні господарі і в нашій області, і в сусідній Умані.
А розпочинав він як більшість нинішніх господарів - з отримання паю при розподілі землі. Йому – випускнику сільгоспінституту, який до того ж проходив практику у справжнього польського фермера, нова справа не видавалась примарною. Він вже бачив її реальні плоди. А зміни, що відбувались в українському суспільстві в дев’яностих роках, підсилювали надію.
Тож, приєднав до свого клину ще й батьківський наділ.
І перше насіння пшениці було батьківським. Бо старший з Донів нарешті позбувся одвічного страху “голодовки”, як називають на півдні України страшні роки 1932-1933-го років, і віддав сину на заснування господарства кількарічний запас зерна, яке тримав у коморі “про всяк випадок”.
- Бо справа молитися і їсти завжди залишається актуальною, - продовжує Дон-син.
Коли площа землі стала непосильною для ручного обробітку, він придбав техніку. Та, у свою чергу, вимагала масштабів. Адже на п’ятачку годі намагатись розвернути сучасний комбайн. Так і приростало господарство за приказкою: “то водиці, то мукиці”.
Нині він має понад 120 га. землі, двох найманих працівників, сучасну техніку і найновішу технологію біологічного вирощування рослин. Бо як фахівець знає їй ціну і майбутнє.
Мова “батюшки” пересипана англомовними назвами й термінами.
- Біологічне вирощування, - це пріоритет, - каже він. – Альтернативи йому немає. А для одноосібника це ще й означає відсутність витрат на хімію. Та ми ще й вирощуємо для себе. Тож, не травимось. Адже, що не кажіть, а в зерні і хлібові якась частка хімії та залишається. Це я знаю як агроном.
В перспективі наша продукція буде поза конкуренцією. Он в сусідньому районі є господарство, підпорядковане вінницькому аграрному університету. Там теж зайнялись органічними вирощуванням і мають успіх.
В українських мовах такі технології ефективні на малих площах – 100-250 га. Це – ніша для одноосібників, яку не займе ніхто. Тут також є перспективи для насінництва. Адже вирощене на органіці зерно має велику енергію росту.
Торік, в несприятливих умовах ми отримали сої по 40 центнерів з гектара. І цього року – не менше.
На якийсь час у співрозмовнику, здається, “вимикається” агроном і він говорить як душпастир. Але то лише здається. Бо насправді він – два в одному. Оратай, що не мислить роботу на землі без Божого промислу.
- Ми – “соработніки” у Бога, - не жартома стверджує. – Ти сієш і обробляєш, а Бог дає урожай. Бо дати дощу, чи граду – лише у Божій волі.
Ніхто, хто опрацює з землею, не скаже слова проти Бога. І Господь милує.
Людина загрузла в гордині, що вона все може сама. У цьому її проблема.
Коли б наш народ мислив інакше, у нього було б інше життя.
Наприклад, ми не працюємо у неділю і у свята. Навіть у жнива. Святковий труд не благословляється Богом. У вихідний слід потурбуватись про душу. Адже безпробудно працювати і безпробудно пити – не годиться.
Алчність – духовна проблема. Нею страждають окремі інвестори, що приходять в наше село. У них мета – отримати урожай і піти. Про людей ніхто думок не має. Вони прагнуть забрати дешево і продати дорого. А я хочу створити у селі альтернативу. Щоб не було монополіста. Чим більше одноосібників – тим краще. Тоді й монополіст змушений буде більше платити. А земельна монополія - дуже небезпечно. І для людей, і для держави.
Наше ж господарство не особливе. У нас більше відповідальності і розуміння, що на все – Божа воля.
